Кожен новий день - це шанс змінити своє життя.

"Життя пройде, немов вода,
і відцвіте, немов вишнева гілка....
В житті одна помилка - не біда.....
Біда, коли усе життя - помилка."

Ліна Костенко

Творча група


Матеріали роботи  творчої групи 
вчителів зарубіжної  літератури 

Увесь  наш  світ  був  би  охоплений мороком,
                               якби  не  освітлював  його  ліхтар,  
наймення  якому - слово.
Давньоіндійська  мудрість

Проблема: «Виховання у школярів естетичного смаку, почуття прекрасного, розуміння істинного в художній словесності класичної дитячої літератури».

📘Притча – Кошик квітів
Одного разу багатий чоловік дав біднякові кошик, повний сміття. Бідняк йому посміхнувся і пішов із кошиком.
Витрусив із нього сміття, вичистив, а потім наповнив гарними квітами. Повернувся він до багача і повернув йому кошик.
Багач здивувався і спитав:
— Навіщо ти мені даєш цей кошик, наповнений гарними квітами, якщо я дав тобі сміття?
А бідняк відповів:
— Кожен дає іншому те, що має у своєму серці.



Креативна вправа «Три слова» Коли Едгару Алану По потрібно було придумати сюжет для наступного оповідання, він навмання вибирав три слова в словнику, а потім розмірковував, як можна їх об’єднати. Якщо йому це вдавалося, він починав писати. Уявіть, що ваше життя – це оповідання. Які три слова лежать в основі цієї розповіді?

 
Ольга Слоньовська
Королиці
Моя дружина, Іванна Іванівна, біолог. Викладає в ліцеї шкільні предмети «ботаніка», «біологія», «людина». Її люблять учні, бо дуже багато знає й хоча вже давним-давно, як закінчила університет, науково-популярні книги зі своєї спеціальності не випускає з рук.
Цілеспрямована, зібрана, глибока. Власне, зовсім не те, що я, невдаха. Виною проблем у власному житті я вважаю неправильний перший вибір: сам не розумію, що мене поперло на фізику – предмет важкий, нудний і схоластичний. Я ж мріяв про філологію! І – злякався конкурсу, хоч був би його пройшов: на філології хлопці на вагу золота! Але мене занесло, я ледве перебивався із «задовільно» на «незадовільно» й взимку на другому курсі покинув навчання. Для моїх батьків ллє рішення виявилося і шоком, і страшним соромом та ганьбою: зі мною тижнями не розмовляли! З горя я почав писати вірші, а коли на районному літоб’єднанні їх похвалив маститий поет, мені здалося, що пора виправляти помилку й треба вступати в Московський літературний інститут імені Максима Горького й усім довести, що я не промах!
Хоча сам не вірив у таке щастя, але вступив! Напевно рік такий був –соціальне дно: не надто багато навіть подали документи. Вчитися було цікаво, але не з моїм характером. Я відволікався на кожному кроці, хотів знати все – й належно не знав нічого! Ходив на пари переважно до тих викладачів, лекціями яких захоплювався. Зате якщо йшлося про серйозну науку – пасував, прогулював пари, тинявся по столиці.
Студентам Літературного інституту давали набагато більше інформації, ніж навіть просто столичним філологам. Пам’ятаю, як на лекції з історії Росії викладач Лєбалов заявив, що в часи царя Миколи І з прізвищами в імперії була справжня катастрофа: одні матюки, а не прізвища – …балов, …уярін, П..здяков і так далі. У його прапрадіда також «фамілія била неблагозвучная» і з цієї причини предка навіть могли викреслити зі списку генералів, бо цар провів спеціальну реформу стосовно прізвищ дворян – кріпаки могли мати які завгодно «сквєрниє фаміліі», але вельможі повинні «честь імєть» і «воздух портіть нє моглі», тому мусили думати-гадати, як виходити зі споконвічної халепи, щоб хоч корінь спадкового прізвища в новому залишився. Мороки було дуже багато. Недолугі «недорослі» навіть похилого віку так дорогий гербовий папір своїми заявами «пачкалі» по декілька разів, що дехто від царя персонально діставав у рило, й навіть не єдиний раз, за свою «ярко выраженную тупость». Предок нашого викладача також очікував мордобою, але передбачливо додав на початок старого свого прізвища букву «Л» – й, на щастя, обійшлося.
А іншим – дзуськи! Дійшло до того, що цар особисто перевіряв і редагував дворянські прізвища, хоч, як розповідали наближені до «государя императора» при цьому й сам так матюкався, що спонтанно діри й тріщини в паркеті появлялися. Одного разу навіть викликав на негайну аудієнцію представників двох відомих у Петербурзі родин. Справа у тому, що й син зросійщених німців Засів був єдиним спадкоємцем, і дочка у стовбових дворян Ранцевих – єдиною, тому батьки вирішили, що найкращим виходом зі скрутної ситуації стане подвійне прізвище: перше,звичайно, чоловікове, друге – жінчине. Та як тільки вельможні голови сімейств ступили на поріг царського кабінету й розкланялись, цар вж ревнув:
– Здрастє, Засранцеви, … вашу мать вдоль і впопєрєк!
Вийшли обидва князі чи графи, чи один барон, а інший – граф або князь від царя биті жезлом по спинах й мокрі від сорому та принижень, як щури. Прізвище для молодої сім’ї узаконили таки подвійне, але не Зас-Ранцев, не Зас-Ранцева, а тільки Ранцев-Зас, Ранцева-Зас.
Я після пари підійшов до професора Лєбалова й висловив сумнів, як могли настільки брутальні прізвища взагалі існувати, а він повів мене в бібліотеку, під свою відповідальність узяв старовинну книгу – і коли я тільки розгорнув її, у мене волосся на голові стало дибки від у алфавітному порядку в ній у три стовпці вміщених дворянських прізвищ, які підлягали негайному анулюванню.
Московський літературний інститут імені Максима Горького я таки не закінчив. Розледащів, згулявся розбестився, розпився, й однієї ночі збагнув – гину, як муха в павутинні. Повернувся додому, поновився на навчанні, але вже на спеціальності «філософія». Після Москви мене, напевно, вважали кришталево вірнопідданим і законопослушним. Надалі у критичних ситуаціях ніколи не забував нагадувати, що успішно вчився в Московському літературному інституті. До речі, після термінів «успішно» й «московський» мене вже ніхто й ніколи навіть не запитував, чи я цей внз узагалі закінчив.
Навіть захистити дисертацію з філософії мені дуже допомогла дуже згадка про навчання в Москві. Тоді йшов тільки 1980 рік, і СРСР видавався ідеологічно безсмертною спорудою. Ну, принаймні настільки довговічною, як, наприклад, римський Колізей.
Я без жодних проблем влаштувався на роботу асистентом у медінститут на кафедру історії і філософії. Читав лекції, «гнав пургу» про передову радянську філософію і жив узагалі безбідно. А коли отримав ще й диплом доцента, то й узагалі почав жити супер-пупер, бо навіть пересічного радянського кандидата наук за двісті метрів можна було впізнати!
Любляча дружина була моїм тилом, сини – на перспективу – моїм успішним продовженням. Та хочеш похвалитися – признайся про це Богові. СРСР не зостався навіть у такому вигляді, як зараз напіврозвалений Колізей у Римі. Гехнув і розлетівся на сміття глиняний колос практично в один момент! Я почав читати лекції про українських філософів ХХ століття: Дмитра Чижевського, Володимира Юркевича, Миколу Шлемкевича. Іноді аж самому ставало совісно й прикро: чому я набагато раніше про них анічогісінько не знав, кандидат філософських наук недороблений!
Російсько-українська війна застала мене вже пенсіонером, але професором, тому бодай ще один термін, а це щонайменше п’ять років, а максиму – до сімдесяти п’яти я міг працювати без жодних проблем і страху, що вчена рада мені раптом скаже: «До побачення!» Врешті, аж тепер я ввійшов у смак філософії, читав настільки цікаві лекції, що студентки сиділи з відкритими ротами від цікавості, а жоден студент із моїх пар не тікав, хоч я ніколи не перевіряв присутніх за списком на на лекційних заняттях, ні на практичних. Дружина благополучно вийшла на пенсію і займалася самоосвітою. Сини вчилися в аспірантурі, а тому повістки на фронт їм не загрожували. Я отримував пенсію і зарплату – разом виходило й начебто зовсім нічого, тобто навіть дуже добре, пристойно, перфектно!
Напередодні Першого вересня зайшов у вестибюль нашої медакадемії з парадного входу навчального закладу – і аж душа заспівала. На всю величезну й широченну стіну художник намалював трьох подруг у білих лікарських халатах, ще й з ромашковими вінками на головах, а внизу золотими літерами підписав «Ними гордиться наша ALMA MATER». Цих дівчат я дуже добре пам’ятаю: відмінниці, активістки, чудові студентки! А як співали! Вони вже закінчили й наш внз, а це шість років праці, й навіть інтернатуру. Але що' з ними такого сталося, що аж цілу стіну їм місця відвели? Якби хлопці, подумав би: вже загинули на фронтах наші «Білі Ангели», але ж це дівчата! Мабуть, уже й одружені, маленьких діток мають!
Зайшов на кафедру – Оксана-лаборантка підвелася з місця, вітаючись.
– Ти у вестибюлі була? Картину на всю стіну бачила? Дивовижна картина! Ще й ці вінки з ромашок, як королівські корони!
Оксана хитнула головою, що так, і опустила очі вниз: плаче, чи що?
Кинув портфель на крісло, капелюх – на стіл і пішов у деканат:
– Привіт великим ученим! Картину у вестибюлі бачив? Талановитий художник!
– Це ще як сказати! Скопіював із кольороваої фотографії – і в дамках.
Дукан виймає із шухляди стосик світлин і одну простягує мені:
– Це запрошення. У першу неділю вересня будемо робити урочисте свято «Білі Ангели нашої медакадеміїї».
– Вони що – на фронті, ці дівчата?
У відповідь декан тільки зсутулився:
– Ще гірше, ніж на фронті. Мар’яна з чоловіком у «Азовсталі» тримали оборону. Він – військовий командир, вона – лікар-хірург. Обоє опинилися в Оленівці. Там Сергія в присутності Мар’яни кастрували, а тоді й застрелили. Кажуть, той катюга, що так поглумився й застрелив Сергія, ще й обіцяв Мар’яні вирвати їй серце з грудей і сирим з’їсти.
– Господи! Вона хоч із полону повернулася?
– Так. По обміну. Лікувалася. Навіть уявити не можу, що вона в тій Оленівці перебула. Наших полонених там струмом катували, гвалтували.
– Що з нею тепер?
– Спочатку ніби видужувала. Вже й на фронт рвалася. Ні, туди ні, в жодному разі ні – відмовили! Почала працювати хірургом у військовому госпіталі. Тільки ж, як на біду, під час її чергування привезли полонених москалів. Поранених, покалічених. Треба було їх оперувати, лікувати – за них наших хлопчиків обміняти можна! Мар’яна вже не перший раз полонених рашистів рятувала – що поробиш, лікар мусить мати залізні нерви! А тут остовпіла – на ношах з вивернутими кишками стогнав її і Сергіїв кат, убивця її чоловіка. Тільки й крикнула: «Оперувати цього виродка не буду. Ні! Боюся, що заріжу». Зняла рукавиці, фартух і вийшла з операційної. Рашист перелякався до смерті, завив як вовкулака на повний місяць.
– Дали йому померти?
– Ні, його прооперував інший хірург. Вижив, тварюка. Тільки під наркозом цей виродок такого наговорив – на десять повішень вистачило б!
Звільнилися – почали Мар’яну шукати. Знайшли в такому безпам’ятстві, що жахнулися! Всі руки собі до крові покусала.
– Невроз? Психоз?
– Зараз у Німеччині на лікуванні. Покращення нема ніякого. Непоправна травма.
– Краще нехай би була власноручно зарізала того виродка на операційному столі.
– А клятва Гіпократа?
І згадується мені, як на практичному занятті ми аналізували цей античний документ як узірець філософії. Ще б пак, постулати «Не нашкодь!», «Не уявляй себе богом!»
– Що з іншими дівчатами? Знимка справді дуже гарна! Чому ж вони у вінках?
– Вони вже на той час працювали інтернами в обласній лікарні. Сергій вирішив Мар’яні освідчитися, привіз цілий сніп ромашок, приїхав з двома друзями. Їхня зміна в лікарні закінчилась, але дівчата зі своїми нежданими гостями пішли в їдальню, накрили стіл, сплели собі вінки й до ранку співали упівголоса, щоб не розбудити хворих. Одна бабуся таки прокинулась, причалапала на сестринський пост:
– Дівонько, я, напевно, вмирати цієї ночі буду: чую, як ангели на небі виспівують!
– Лягайте, бабусю, спати! Звідки тут візьмуться ангели? Це наші лікарочки молоденькі співають. Але їх тут нема. Ці співи на магнітофон записано. Чи вимкнути, якщо вам заважає?
– Ні, ні, не вимикай! Гарно співають, тихенько співають. Боже-Боже, які голосочки!
Мар’янині подруги також біди зазнали. Галя попросилася на фронт пів року тому. Хлопці-медики – Білі Ангели – її на передову з собою не брали, берегли. Проте на фронті нема безпечних місць. Під час артнальоту на пересувний госпіталь Галині відірвало ноги й праву руку. Жива, але коли через місяць в лікарню приїхала мама, щоб забрати її в село, навідріз відмовилася: «Буду з солдатами-інвалідами в інтернаті жити».
– Каліка страшна – чим їй стара мама зарадить? Та ще й односельці своїми співчуттями будуть почерез день душу труїти. Справді краще зі своїми, такими ж обездоленими героями!
– А Катерина?
– Ой, цій чи не найбільша чаша страждань випала. За кілька днів до початку війни залишила півторарічного сина з мамою в Бердичеві, а дитину москалі вивезли в Росію! Може, вже й усиновили, з’яничарили! Та й, подумай, що' півторарічна дитина може пам’ятати? Ні прізвища, ні місця попереднього проживання. Попробуй знайди і поверни таке мале! А Катерина взялася розшукати своє дитя. Якимось дивом опинилася в Туреччині нібито на курорті, звідти того ж таки дня, що прибула, назад – цього разу в Крим. Там виробила собі російський паспорт – і поперлася в Мордор. Тітці в Криму сказала, що її малюк має якийсь вроджений знак на тілі – й вона буде сина шукати, поки не знайде, хоч би довелося потратити на це й тисячу років!
– Поглянь уважно, які в дівчат очі на цій світлині. Вони наче вже тоді щось знали. Всю ніч в лікарні проспівали, хоч і не п’яні були – пляшка «Шампанського» на шістьох – від такої дози не сп’янієш. Наспіватися не могли. Не могли нажитися, насолодитися миром і щастям!
Бреду додому, натикаючись на перехожих: знову вестибулярний апарат барахлить. Після мікроінсульту я й ногу тягну, й час від часу почуваюся зовсім не дуже. А може, це вже Бог карає, що російську мову любив і нею навіть спочатку свої лекції в медакадемії читав? Що Росію вважав старшою сестрою, а її народ – нашим рідним братом?
Дружина відчиняє двері:
– Ти здоровий? Тебе нічого не болить?
– Горілка в нас є? Налий мені двістіграмовий стакан!
- Склянку! - як завжди, автоматично виправила дружина.
- Та хоч горня двістіграмове!
– Хочеш, аби серце зупинилося? Тобі ж не можна ані-ані!
– Дивись, які дівчатка гарні на цій знимці. Мої колишні студентки. Всім трьом змарнувала життя війна! Як ці квіти називаються, що вони з них собі вінки звили?
– Це – ромашка лугова, ромашка звичайна, ромашка велика, народна назва – королиця або невісточка! Кожна така квітка росте на окремому стеблі. А взагалі, є багато різновидів ромашок: ромашка польова або жниця, з розгалуженим стеблом, із багатьма квіточками, росте й цвіте у пшениці, житі, вівсі. Її білі квіточки видніються здалеку, як білі хустини на жницях. Є ще ромашка лікарська, народна назва – рум’янок…Така низенька, зелена, волохата, пахуча… Ой, що з тобою?
– Насади, насади мені чи насій королиць на могилі. Вони будуть цвісти, а я уявлятиму, що це мої студентки прийшли мене провідати!
– Андрію, ти щось випив? Ти пив, Андрію? Ти ж знаєш, що тобі не можна!
– Королиці – це, напевно, королеви? Так?
– Андрію!!!
Матеріали роботи  творчої групи 
вчителів зарубіжної  літератури 

Увесь  наш  світ  був  би  охоплений мороком,
                               якби  не  освітлював  його  ліхтар,  
наймення  якому - слово.
Давньоіндійська  мудрість

Проблема: «Виховання у школярів естетичного смаку, почуття прекрасного, розуміння істинного в художній словесності класичної дитячої літератури».
 
1.  Вивчення сучасної дитячої літератури в школі.
      Виховна та освітня функції дитячого читання.
   
2. Анкета учасника творчої групи 
(заповнити та відправити на електр. адресу блогу)
1.     Назвіть методичну проблему, над якою Ви працюєте?
___________________________________________________________
2.     Чому важлива для Вас ця проблема?
_________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
3.     З яких питань до Вас можна звертатися за допомогою?
___________________________________________________________
4.     Чий перспективний досвід Ви вивчаєте?
___________________________________________________________
5.     На які результати очікуєте по закінченню роботи над проблемою?
___________________________________________________________
___________________________________________________________
___________________________________________________________
6.     Якої методичної допомоги потребуєте?
___________________________________________________________
7.     Які методичні заходи, досліджуваної Вами проблеми можете провести:
авторський семінар
семінар-практикум
відкритий урок
майстер-клас?
8.     Яку проводите роботу по вивченню та впровадженню інноваційних педагогічних технологій?
___________________________________________________________
9.     В яких формах роботи творчої групи бажаєте взяти участь?
___________________________________________________________
10.     Які з проведених протягом року засідань творчої групи вважаєте найбільш цікавими та корисними?
___________________________________________________________
11.     Назвіть методичні матеріали, підготовлені творчою групою, які користуються попитом серед педпрацівників.
___________________________________________________________
_______________________________________________________________
12.     Назвіть найбільш суттєві недоліки в роботі творчої групи.
___________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
13.Ваші пропозиції щодо роботи творчої групи у 2014-2015 н.р.: ___________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________


 Створення проєкту «Книжка для друга».

Нестандартні форми роботи навчання і виховання як засіб розвитку творчої активності учнів на уроках світової літератури.

Немає коментарів:

Дописати коментар