Матеріали роботи творчої групи
вчителів зарубіжної літератури
Увесь наш світ був би охоплений мороком,
якби не освітлював його ліхтар,
наймення якому - слово.
Давньоіндійська мудрість
Проблема: «Виховання у школярів естетичного смаку, почуття прекрасного, розуміння істинного в художній словесності класичної дитячої літератури».
Притча – Кошик квітівОдного разу багатий чоловік дав біднякові кошик, повний сміття. Бідняк йому посміхнувся і пішов із кошиком.
Витрусив із нього сміття, вичистив, а потім наповнив гарними квітами. Повернувся він до багача і повернув йому кошик.
— Навіщо ти мені даєш цей кошик, наповнений гарними квітами, якщо я дав тобі сміття?
А бідняк відповів:
— Кожен дає іншому те, що має у своєму серці.
Креативна вправа «Три слова»
Коли Едгару Алану По потрібно було придумати сюжет для наступного оповідання, він навмання вибирав три слова в словнику, а потім розмірковував, як можна їх об’єднати.
Якщо йому це вдавалося, він починав писати.
Уявіть, що ваше життя – це оповідання. Які три слова лежать в основі цієї розповіді?
Ольга Слоньовська
Королиці
Моя дружина, Іванна Іванівна, біолог. Викладає в ліцеї шкільні предмети «ботаніка», «біологія», «людина». Її люблять учні, бо дуже багато знає й хоча вже давним-давно, як закінчила університет, науково-популярні книги зі своєї спеціальності не випускає з рук.
Цілеспрямована, зібрана, глибока. Власне, зовсім не те, що я, невдаха. Виною проблем у власному житті я вважаю неправильний перший вибір: сам не розумію, що мене поперло на фізику – предмет важкий, нудний і схоластичний. Я ж мріяв про філологію! І – злякався конкурсу, хоч був би його пройшов: на філології хлопці на вагу золота! Але мене занесло, я ледве перебивався із «задовільно» на «незадовільно» й взимку на другому курсі покинув навчання. Для моїх батьків ллє рішення виявилося і шоком, і страшним соромом та ганьбою: зі мною тижнями не розмовляли! З горя я почав писати вірші, а коли на районному літоб’єднанні їх похвалив маститий поет, мені здалося, що пора виправляти помилку й треба вступати в Московський літературний інститут імені Максима Горького й усім довести, що я не промах!
Хоча сам не вірив у таке щастя, але вступив! Напевно рік такий був –соціальне дно: не надто багато навіть подали документи. Вчитися було цікаво, але не з моїм характером. Я відволікався на кожному кроці, хотів знати все – й належно не знав нічого! Ходив на пари переважно до тих викладачів, лекціями яких захоплювався. Зате якщо йшлося про серйозну науку – пасував, прогулював пари, тинявся по столиці.
Студентам Літературного інституту давали набагато більше інформації, ніж навіть просто столичним філологам. Пам’ятаю, як на лекції з історії Росії викладач Лєбалов заявив, що в часи царя Миколи І з прізвищами в імперії була справжня катастрофа: одні матюки, а не прізвища – …балов, …уярін, П..здяков і так далі. У його прапрадіда також «фамілія била неблагозвучная» і з цієї причини предка навіть могли викреслити зі списку генералів, бо цар провів спеціальну реформу стосовно прізвищ дворян – кріпаки могли мати які завгодно «сквєрниє фаміліі», але вельможі повинні «честь імєть» і «воздух портіть нє моглі», тому мусили думати-гадати, як виходити зі споконвічної халепи, щоб хоч корінь спадкового прізвища в новому залишився. Мороки було дуже багато. Недолугі «недорослі» навіть похилого віку так дорогий гербовий папір своїми заявами «пачкалі» по декілька разів, що дехто від царя персонально діставав у рило, й навіть не єдиний раз, за свою «ярко выраженную тупость». Предок нашого викладача також очікував мордобою, але передбачливо додав на початок старого свого прізвища букву «Л» – й, на щастя, обійшлося.
А іншим – дзуськи! Дійшло до того, що цар особисто перевіряв і редагував дворянські прізвища, хоч, як розповідали наближені до «государя императора» при цьому й сам так матюкався, що спонтанно діри й тріщини в паркеті появлялися. Одного разу навіть викликав на негайну аудієнцію представників двох відомих у Петербурзі родин. Справа у тому, що й син зросійщених німців Засів був єдиним спадкоємцем, і дочка у стовбових дворян Ранцевих – єдиною, тому батьки вирішили, що найкращим виходом зі скрутної ситуації стане подвійне прізвище: перше,звичайно, чоловікове, друге – жінчине. Та як тільки вельможні голови сімейств ступили на поріг царського кабінету й розкланялись, цар вж ревнув:
– Здрастє, Засранцеви, … вашу мать вдоль і впопєрєк!
Вийшли обидва князі чи графи, чи один барон, а інший – граф або князь від царя биті жезлом по спинах й мокрі від сорому та принижень, як щури. Прізвище для молодої сім’ї узаконили таки подвійне, але не Зас-Ранцев, не Зас-Ранцева, а тільки Ранцев-Зас, Ранцева-Зас.
Я після пари підійшов до професора Лєбалова й висловив сумнів, як могли настільки брутальні прізвища взагалі існувати, а він повів мене в бібліотеку, під свою відповідальність узяв старовинну книгу – і коли я тільки розгорнув її, у мене волосся на голові стало дибки від у алфавітному порядку в ній у три стовпці вміщених дворянських прізвищ, які підлягали негайному анулюванню.
Московський літературний інститут імені Максима Горького я таки не закінчив. Розледащів, згулявся розбестився, розпився, й однієї ночі збагнув – гину, як муха в павутинні. Повернувся додому, поновився на навчанні, але вже на спеціальності «філософія». Після Москви мене, напевно, вважали кришталево вірнопідданим і законопослушним. Надалі у критичних ситуаціях ніколи не забував нагадувати, що успішно вчився в Московському літературному інституті. До речі, після термінів «успішно» й «московський» мене вже ніхто й ніколи навіть не запитував, чи я цей внз узагалі закінчив.
Навіть захистити дисертацію з філософії мені дуже допомогла дуже згадка про навчання в Москві. Тоді йшов тільки 1980 рік, і СРСР видавався ідеологічно безсмертною спорудою. Ну, принаймні настільки довговічною, як, наприклад, римський Колізей.
Я без жодних проблем влаштувався на роботу асистентом у медінститут на кафедру історії і філософії. Читав лекції, «гнав пургу» про передову радянську філософію і жив узагалі безбідно. А коли отримав ще й диплом доцента, то й узагалі почав жити супер-пупер, бо навіть пересічного радянського кандидата наук за двісті метрів можна було впізнати!
Любляча дружина була моїм тилом, сини – на перспективу – моїм успішним продовженням. Та хочеш похвалитися – признайся про це Богові. СРСР не зостався навіть у такому вигляді, як зараз напіврозвалений Колізей у Римі. Гехнув і розлетівся на сміття глиняний колос практично в один момент! Я почав читати лекції про українських філософів ХХ століття: Дмитра Чижевського, Володимира Юркевича, Миколу Шлемкевича. Іноді аж самому ставало совісно й прикро: чому я набагато раніше про них анічогісінько не знав, кандидат філософських наук недороблений!
Російсько-українська війна застала мене вже пенсіонером, але професором, тому бодай ще один термін, а це щонайменше п’ять років, а максиму – до сімдесяти п’яти я міг працювати без жодних проблем і страху, що вчена рада мені раптом скаже: «До побачення!» Врешті, аж тепер я ввійшов у смак філософії, читав настільки цікаві лекції, що студентки сиділи з відкритими ротами від цікавості, а жоден студент із моїх пар не тікав, хоч я ніколи не перевіряв присутніх за списком на на лекційних заняттях, ні на практичних. Дружина благополучно вийшла на пенсію і займалася самоосвітою. Сини вчилися в аспірантурі, а тому повістки на фронт їм не загрожували. Я отримував пенсію і зарплату – разом виходило й начебто зовсім нічого, тобто навіть дуже добре, пристойно, перфектно!
Напередодні Першого вересня зайшов у вестибюль нашої медакадемії з парадного входу навчального закладу – і аж душа заспівала. На всю величезну й широченну стіну художник намалював трьох подруг у білих лікарських халатах, ще й з ромашковими вінками на головах, а внизу золотими літерами підписав «Ними гордиться наша ALMA MATER». Цих дівчат я дуже добре пам’ятаю: відмінниці, активістки, чудові студентки! А як співали! Вони вже закінчили й наш внз, а це шість років праці, й навіть інтернатуру. Але що' з ними такого сталося, що аж цілу стіну їм місця відвели? Якби хлопці, подумав би: вже загинули на фронтах наші «Білі Ангели», але ж це дівчата! Мабуть, уже й одружені, маленьких діток мають!
Зайшов на кафедру – Оксана-лаборантка підвелася з місця, вітаючись.
– Ти у вестибюлі була? Картину на всю стіну бачила? Дивовижна картина! Ще й ці вінки з ромашок, як королівські корони!
Оксана хитнула головою, що так, і опустила очі вниз: плаче, чи що?
Кинув портфель на крісло, капелюх – на стіл і пішов у деканат:
– Привіт великим ученим! Картину у вестибюлі бачив? Талановитий художник!
– Це ще як сказати! Скопіював із кольороваої фотографії – і в дамках.
Дукан виймає із шухляди стосик світлин і одну простягує мені:
– Це запрошення. У першу неділю вересня будемо робити урочисте свято «Білі Ангели нашої медакадеміїї».
– Вони що – на фронті, ці дівчата?
У відповідь декан тільки зсутулився:
– Ще гірше, ніж на фронті. Мар’яна з чоловіком у «Азовсталі» тримали оборону. Він – військовий командир, вона – лікар-хірург. Обоє опинилися в Оленівці. Там Сергія в присутності Мар’яни кастрували, а тоді й застрелили. Кажуть, той катюга, що так поглумився й застрелив Сергія, ще й обіцяв Мар’яні вирвати їй серце з грудей і сирим з’їсти.
– Господи! Вона хоч із полону повернулася?
– Так. По обміну. Лікувалася. Навіть уявити не можу, що вона в тій Оленівці перебула. Наших полонених там струмом катували, гвалтували.
– Що з нею тепер?
– Спочатку ніби видужувала. Вже й на фронт рвалася. Ні, туди ні, в жодному разі ні – відмовили! Почала працювати хірургом у військовому госпіталі. Тільки ж, як на біду, під час її чергування привезли полонених москалів. Поранених, покалічених. Треба було їх оперувати, лікувати – за них наших хлопчиків обміняти можна! Мар’яна вже не перший раз полонених рашистів рятувала – що поробиш, лікар мусить мати залізні нерви! А тут остовпіла – на ношах з вивернутими кишками стогнав її і Сергіїв кат, убивця її чоловіка. Тільки й крикнула: «Оперувати цього виродка не буду. Ні! Боюся, що заріжу». Зняла рукавиці, фартух і вийшла з операційної. Рашист перелякався до смерті, завив як вовкулака на повний місяць.
– Дали йому померти?
– Ні, його прооперував інший хірург. Вижив, тварюка. Тільки під наркозом цей виродок такого наговорив – на десять повішень вистачило б!
Звільнилися – почали Мар’яну шукати. Знайшли в такому безпам’ятстві, що жахнулися! Всі руки собі до крові покусала.
– Невроз? Психоз?
– Зараз у Німеччині на лікуванні. Покращення нема ніякого. Непоправна травма.
– Краще нехай би була власноручно зарізала того виродка на операційному столі.
– А клятва Гіпократа?
І згадується мені, як на практичному занятті ми аналізували цей античний документ як узірець філософії. Ще б пак, постулати «Не нашкодь!», «Не уявляй себе богом!»
– Що з іншими дівчатами? Знимка справді дуже гарна! Чому ж вони у вінках?
– Вони вже на той час працювали інтернами в обласній лікарні. Сергій вирішив Мар’яні освідчитися, привіз цілий сніп ромашок, приїхав з двома друзями. Їхня зміна в лікарні закінчилась, але дівчата зі своїми нежданими гостями пішли в їдальню, накрили стіл, сплели собі вінки й до ранку співали упівголоса, щоб не розбудити хворих. Одна бабуся таки прокинулась, причалапала на сестринський пост:
– Дівонько, я, напевно, вмирати цієї ночі буду: чую, як ангели на небі виспівують!
– Лягайте, бабусю, спати! Звідки тут візьмуться ангели? Це наші лікарочки молоденькі співають. Але їх тут нема. Ці співи на магнітофон записано. Чи вимкнути, якщо вам заважає?
– Ні, ні, не вимикай! Гарно співають, тихенько співають. Боже-Боже, які голосочки!
Мар’янині подруги також біди зазнали. Галя попросилася на фронт пів року тому. Хлопці-медики – Білі Ангели – її на передову з собою не брали, берегли. Проте на фронті нема безпечних місць. Під час артнальоту на пересувний госпіталь Галині відірвало ноги й праву руку. Жива, але коли через місяць в лікарню приїхала мама, щоб забрати її в село, навідріз відмовилася: «Буду з солдатами-інвалідами в інтернаті жити».
– Каліка страшна – чим їй стара мама зарадить? Та ще й односельці своїми співчуттями будуть почерез день душу труїти. Справді краще зі своїми, такими ж обездоленими героями!
– А Катерина?
– Ой, цій чи не найбільша чаша страждань випала. За кілька днів до початку війни залишила півторарічного сина з мамою в Бердичеві, а дитину москалі вивезли в Росію! Може, вже й усиновили, з’яничарили! Та й, подумай, що' півторарічна дитина може пам’ятати? Ні прізвища, ні місця попереднього проживання. Попробуй знайди і поверни таке мале! А Катерина взялася розшукати своє дитя. Якимось дивом опинилася в Туреччині нібито на курорті, звідти того ж таки дня, що прибула, назад – цього разу в Крим. Там виробила собі російський паспорт – і поперлася в Мордор. Тітці в Криму сказала, що її малюк має якийсь вроджений знак на тілі – й вона буде сина шукати, поки не знайде, хоч би довелося потратити на це й тисячу років!
– Поглянь уважно, які в дівчат очі на цій світлині. Вони наче вже тоді щось знали. Всю ніч в лікарні проспівали, хоч і не п’яні були – пляшка «Шампанського» на шістьох – від такої дози не сп’янієш. Наспіватися не могли. Не могли нажитися, насолодитися миром і щастям!
Бреду додому, натикаючись на перехожих: знову вестибулярний апарат барахлить. Після мікроінсульту я й ногу тягну, й час від часу почуваюся зовсім не дуже. А може, це вже Бог карає, що російську мову любив і нею навіть спочатку свої лекції в медакадемії читав? Що Росію вважав старшою сестрою, а її народ – нашим рідним братом?
Дружина відчиняє двері:
– Ти здоровий? Тебе нічого не болить?
– Горілка в нас є? Налий мені двістіграмовий стакан!
- Склянку! - як завжди, автоматично виправила дружина.
- Та хоч горня двістіграмове!
– Хочеш, аби серце зупинилося? Тобі ж не можна ані-ані!
– Дивись, які дівчатка гарні на цій знимці. Мої колишні студентки. Всім трьом змарнувала життя війна! Як ці квіти називаються, що вони з них собі вінки звили?
– Це – ромашка лугова, ромашка звичайна, ромашка велика, народна назва – королиця або невісточка! Кожна така квітка росте на окремому стеблі. А взагалі, є багато різновидів ромашок: ромашка польова або жниця, з розгалуженим стеблом, із багатьма квіточками, росте й цвіте у пшениці, житі, вівсі. Її білі квіточки видніються здалеку, як білі хустини на жницях. Є ще ромашка лікарська, народна назва – рум’янок…Така низенька, зелена, волохата, пахуча… Ой, що з тобою?
– Насади, насади мені чи насій королиць на могилі. Вони будуть цвісти, а я уявлятиму, що це мої студентки прийшли мене провідати!
– Андрію, ти щось випив? Ти пив, Андрію? Ти ж знаєш, що тобі не можна!
– Королиці – це, напевно, королеви? Так?
– Андрію!!!
Матеріали роботи творчої групи
вчителів зарубіжної літератури
Увесь
наш світ був би охоплений мороком,
якби не освітлював його ліхтар,
наймення
якому - слово.
Давньоіндійська
мудрість
Проблема: «Виховання у школярів естетичного смаку, почуття
прекрасного, розуміння істинного в художній словесності класичної дитячої літератури».
1. Вивчення сучасної дитячої літератури в школі.
Виховна та освітня функції дитячого читання.
Виховна та освітня функції дитячого читання.
2. Анкета учасника творчої групи
(заповнити та відправити на електр. адресу блогу)
1. Назвіть методичну проблему, над якою Ви працюєте?
___________________________________________________________
2. Чому важлива для Вас ця проблема?
_________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
3. З яких питань до Вас можна звертатися за допомогою?
___________________________________________________________
4. Чий перспективний досвід Ви вивчаєте?
___________________________________________________________
5. На які результати очікуєте по закінченню роботи над
проблемою?
___________________________________________________________
___________________________________________________________
___________________________________________________________
6. Якої методичної допомоги потребуєте?
___________________________________________________________
7. Які методичні заходи, досліджуваної Вами проблеми
можете провести:
авторський семінар
семінар-практикум
відкритий урок
майстер-клас?
8. Яку проводите роботу по вивченню та впровадженню
інноваційних педагогічних технологій?
___________________________________________________________
9. В яких формах роботи творчої групи бажаєте взяти
участь?
___________________________________________________________
10. Які з проведених протягом року засідань творчої групи
вважаєте найбільш цікавими та корисними?
___________________________________________________________
11. Назвіть методичні матеріали, підготовлені творчою
групою, які користуються попитом серед педпрацівників.
___________________________________________________________
_______________________________________________________________
12. Назвіть найбільш суттєві недоліки в роботі творчої
групи.
___________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
13.Ваші пропозиції щодо роботи творчої групи у 2014-2015 н.р.:
___________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
Створення проєкту «Книжка для друга».
Нестандартні форми роботи навчання і виховання як
засіб розвитку творчої активності учнів на уроках світової літератури.
Немає коментарів:
Дописати коментар